Вірші Олександра Некрота

коротка довідка про автора

БЕНКЕТ ПIД ЧАС

Де ж, цікаво, знущанням межа?

Чи спільнота людська дурнувата?

Ну хіба ж нерозважність чужа

Може приводом бути для свята?

То це слід необачних вдягти

З не дворянською ледь пишнотою?

То це треба вітання верзти,

Мовби з радістю казна-якою?

То це треба в ляльки і стрічки

Повбирати шикарні машини

І кататися в «тачках» стрімких,

Не шкодуючи навіть бензину?

То це треба із сорок світлин,

Мо’, й касету ще відеофільму,

Щоб лишити комедії плин

Назавжди перед яснії «більма»?

То це треба зо триста гостей

В ресторані або халабуді

Напоїти до стану свиней –

Щасно, бач, жертвам помилки буде?!

То це треба бухати три дні,

Ще й безглузді варнякать промови,

Танцювати й горлати пісні,

Бо спіткнулися двоє раптово?!

Треба, треба! Весілля гуде,

І нікому ніякого діла,

Що нелюба за нелюба йде,

Що вона, на біду, «залетіла»…

ОДА НАЧАЛЬНИКУ

О Музо! Без булди і блефу

Та інших негативних штук

Воздай хвалу моєму шефу –

Владарю розуму і рук!

Нехай від Луцька до Цевелич

Усяк прославить Вашу велич:

Ви ж геній через «е», не гній!

Когось боятись не волію,

Та перед Вами я кролію,

Удаваний удаве мій!

Я без підмоги аса-дяді

Роблю роботу на всі сто –

Інакше, певен, на посаді

Мене би не тримав ніхто.

Конячка, словом, я робоча

І долі іншої не хочу,

А ось халтурити не звик.

Від цього труднощів немає –

Нехай лише не заважає

Чудовий вельми керівник.

Але хоч як труджусь старанно

І хоч яким є результат,

Ви, шефе, вміло й невблаганно

До мене ставитесь, мов кат.

Ледь щось не так – ну геть дрібниця! –

Вже треба люто причепиться

Як за найбільшу з помилок.

Якщо ж виконую все точно,

Вердикт Ваш гнівний остаточний,

Що… навпаки все слід було.

Прекрасна доля самодура:

Усе не так і все не те!

Щоб не забув я: Ви – фігура,

Весь час на мене кричите.

А Вам, між іншим, не цікаво,

Що від такого крику справа,

Якій Ви служите, стражда?

Бо для підлеглих він – спонука

Безсило опускати руки…

Для Вас це, бачу, не біда.

Яку тут можна дати раду?

Хіба той ідол, хто вгорі?

Я й полизав би Вам іззаду,

Та це, пардон, від Бога гріх.

І Музі Ви бридкі, бо ода

Ніяк хороша не виходе.

У Вашій величі десь брак?..

Зміню роботу – враз для мене

Ніхто Ви, знаю достеменно!

Точніше – Ви ніхто і так.

МАРКІЗА

(Дуже куртуазний вірш)

Маркізо! Ваша грація мене

Так само, як і голос, полонила.

А очі чарівним горять вогнем,

Коли дивлюся в них, красуне мила.

Маркізо! Гарна шубка – личить вам.

Направду ви є біла і пухнаста.

А також ніжна й лагідна мадам,

Єдина, краща від усіх – і баста.

Маркізо! Знаю: ви лише моя,

І любите мене – це без химери.

Та попри те… коханець ваш – не я!

Для цього є вправніші кавалери.

Маркізо! Ви не кажете їм «Ні»,

Даруєте себе, і це нормально.

А наслідки? Доводиться мені

Топити ваших діточок безжально…

Маркізо! Ось уже і віршу край.

Що, кицю, вперше «викання» почула?

Ще «Віскасу» підсиплю – жуй-ковтай

За те, що так на творчість надихнула.

ПОЛIСЬКА ЗАМАЛЬОВКА

Благодать і спокій навкруги.

Небом голубінь ясна розлита.

Не поверне в жодні береги

Теплоповінь бабиного літа.

Дивоструни білих павутинь

Натяглись невтримно між дротами.

Чутно спів пташок: куди не кинь,

В небі линуть дружними зграйками.

Вулиця поліського села,

Мощена навіки польським бруком.

За паркан калина простягла

Коротеньку червоненьку руку.

Біла хата. Вибиті шибки.

Позавчора, хляючи «блондинку»,

Три русявочубі хлопчаки

Тута всмерть забили старшу жінку.

СПОГАД ПРО СТАРIСТЬ

Світ мені весь не милий.

Він похмуро-гидючий.

Вже ніщо не зігріє.

Марно ждати розраду.

Я страшенно безсилий.

(Хоч на неміч ох злючий…)

Юні мрії, надії –

Десь далеко позаду.

Душу наче фригідну

До всіх радощів маю.

І ніхто не поверне

Днів веселих, погожих.

Я нещасний, я бідний,

Бозна-як виживаю

За «не гроші» мізерні,

Заробити ж – не можу.

А всі кажуть довкола:

«Все попереду в тебе».

А однолітків лиця

Мають вигляд щасливих…

Я ж стогну тільки кволо:

«Не знущайтесь, не треба…

Що за кляті дурниці?

Таж нема перспективи!»

Отаке я лахміття.

Одчепіться, дівчата!

Дайте… осторонь стану,

Щоб старим менше тхнуло…

Це минуле століття.

Дев’яностих початок.

А мені, дідугану,

Вісімнадцять минуло.