Хутір бiля кордону з Україною

Крамаренков 1

Заснований в 20-і роки XX століття переселенцями з сусіднього села Кривоносове того ж Розсошанського району Воронезьської області, хутір Крамаренкiв розташований в 4-х кілометрах від російсько-українського кордону. Навпроти – територія Новопськовського району Луганської області України. За часів СРСР крамаренкiвцi частіше їздили до Ворошиловграду (з 1990 року – Луганськ) чим до Воронежа, та і тутешня молодь в основному поступала навчатися до вузiв українського міста. До Луганську звідси – 180 кілометрів, а до Воронежа – майже 250.

Сьогодні в Крамаренковому постійно живе лише троє старих людей: 85-річна Любов Шевченко, 79-річний Іван Мандрикiв і 78-річний Іван Тютюнникiв. А довкола їх житла – приблизно два десятки покинутих будинків.

Любов Олександрівна Шевченко прожила зі своїм чоловiком, Петром Івановичем, 62 роки. Троє дітей, шість онуків і вісім правнуків, які живуть і в Україні, і в Росії. Чоловік, що працював 40 років на колгоспній пасіці, помер два роки тому, і баба Люба залишилася одна. Але самотньою вона себе не вважає: діти, онуки і правнуки відвідують бабусю, допомагають їй по господарству – так що і город в півгектара, і невелику домашню пасіку, що залишилася після чоловiка, на 13 вуликів не виглядають покинутими. I її хатина доглянута: на дверях малюнки. Це одна з її доньок – Наташа – ще школяркою, займалася в ізостудії і розмалювала будинок на радість батькам.

– За часів СРСР у нас на хуторі було відділення колгоспу «Перемога», жило тут приблизно 150 чоловік. Як почалася перебудова, люди стали виїжджати — хто в Розсош, хто до Ворошиловограду, хто до Воронежа. Рідні всі звуть мене до себе, та нікуди я їхати не збираюся. Тут все моє життя пролетіло, тут я на буряках стільки років працювала, в Крамаренковому діти народилися. Тут ми з чловiком все життя прожили. Він і зараз завжди зі мною, – говорить хазяйка.

Баба Люба зняла з стіни портрет її чоловіка, написаний масляними фарбами, – це постарався якийсь заїжджий художник для Дошки пошани, що висіла довгі роки в Будинку культури в Кривоносовому. Для неї писалися портрети передовиків виробництва, а, коли Дошку прибирали, Любов Олександрівна взяла портрет додому і повісила його на стіну.

– Я з ним розмовляю щодня. Розповідаю йому про те, як діти і онуки живуть, як мої справи, що там на городі. Обіцяю Петру, що скоро зустрінуся з ним, але на той світ не кваплюся – господарство у мене велике, та і онуки мої постійно приїжджають, по господарству допомагають, як же мені їх кидати.

Майже напроти вдовуючої баби Люби у вмираючому хуторі живе вдівець з трилітнім стажем Іван Тютюнникiв.

– Я останнi роки живу без дружини Надії – доводиться самому все робити. Господарство у мене невелике: раніше і свині були, і кролi, а тепер лише курi — і все. Якщо чого треба в магазині – сідаю на свою «шестірку» 1992 роки випуску і їду в Кривоносове, – зiзнався дід.

Інший крамаренкiвський дід — Іван Мандрикiв – людина, відома в навколишнiх селах. І не лише наявністю новенького закордонного пашпорта. Діда звуть «Кулібіним» і жителі близьких сiл звозять до нього на ремонт холодильники, праски, мікрохвильові печі і навіть телевізори. Сказати, що він людина «рукаста» – не сказати нічого! На його подвір’ї повно залізяк, труб, дротів і інших дрібниць, що видають неабияку технічну кмітливість господаря. У городі іржавіє старенький автомобiль «Москвич» ще з ворошиловградськими номерами колишньої держави СРСР.

— Я сам родом звідси, а з 1965 по 1990 роки жив у Ворошиловграді, працював шахтарем. Три роки за контрактом працював в шахті на Шпіцбергені, заробляв тими грошима по 600-700 рублів в місяць, накопичив та купив той самий «Москвич». У мене трикімнатна квартира в Луганську. Перед самою війною ми з дружиною зібралися приїхати пожити на мою батьківщину, але вона зламала ногу і залишилася там, а я приїхав сюди, пожив тут і тепер збираюся повертатися назад до дружини. У нас троє дітей і п’ятеро внуків, вони живуть в Україні і в Росії. Отже тут я ненадовго. – упевнений Іван Мандрикiв, але поки що, в очікуванні мирного життя в Луганську, залишається у вмираючому прикордонному хуторі.

Крамаренков 2

Ще не так давно для Дошки пошани не фотографували, а малювали.

 

Крамаренков 4

Кiмната в помешканнi Любовi Шевченко.

 

Крамаренков3

Iвана Мандрикiва звуть мiсцевим «Кулібіним» — тобто, людиною  з неабиякою технічною  кмітливістю. 

(За матеріалом кореспондентів РІА «Воронеж»).

Фото РІА «Воронеж».